АНТОЛОГИЯ РУССКОЙ ОЗЁРНОЙ ПОЭТИЧЕСКОЙ ШКОЛЫ СКАЧАТЬ

Елена Ищенко

Стихотворения

* * *
Таємниця осердя землі,
Таємниця світанків, ночей,
Коли пульс у сльозах – першопредок ріллі,
Щоб глюкоза весни поза будь яких черг…
Я залежна, мій світе, а ти?
Титруватимеш серце своє: "так", "може", "ні"?
Хай пробачать зіниці мені і плече,
Оте ліве, що ближче до в’їдливих змій
Мого сумніву, суму, сум’ять, самоти,
І що трішечки більше привикло нести,
І пече… Так пече!..
Коли поруч не ти
… Моє ліве крило вишніх креслень простих.
* * *
І чим я перед світом завинила,
Що він у мене на очах
Підняв себе на гострі вила
Й конає ґнотом у свічках?
Лиш нерв провин степами вилиць,
Питальний знак, розп’яття, крах?
Худим щеням зіниці квилять,
Бо око з оком – на ножах.
Епох відхід, епох родини –
Одна пекуча течія…
На вилах доль справля хрестини
Вже – не моя, ще – не твоя…
Доба в віночку, при надії…
Родима пляма – тінь вінка…
Не дай нам, Боже, чорних милиць,
Щоб не розтанула Земля.
* * *
– Здрастуй, коханий, мій Всесвітом вживлений щем.
Я – пил, зоряний пил, із тієї ж самої жарини, що й ти.
Пам’ятаєш неоново-блакитний колір її велетенських, розкосих очей
І юні, ядерні реакції закоханих наших? Усі найближчі й найдальші світи
Тоді були на весіллі своїх нерозумних, щасливих дітей.
Хвилювалися, звісно – батьки, проливаючи з келихів молоко чи то мУку?
Навчали пливти
до третьої планети від сонця – удвох… Ще не було речей…
І атоми наших душ трималися не за руки – за світло одне від одного.
І не було ще й натяку на абсурд – зустріти чужу, любити… холодного…
* * *
Словоформи – то лиш силуети
Та й вони невимовно пусті.
Завмирає чуття поміж ребер,
Хоч біжи, хоч кричи, хоч мовчи.
Словоформи – оморфні й бездонні,
Наче стомлених птахів ключі…
На моєї душі підвіконні
Твої лікті незграбні й важкі.
Словоформи, самі словоформи…
Бісер вічний любовної гри.
Хочу тиші, та очі невтомні
На усіх парадигмах судьби.
* * *
Так тяжко, вже може й пропали
Зірки, що над нами вгорі,
І тільки за відстанню відстань
Й міхи перевтоми-золи.
Вдивляюся Всесвіту в очі,
Та він в обладунках імли.
Лиш зорі прощають щоночі
Фантоми небесні й земні.
А, може, вже справді пощезли
І там – лише діри німі?..
І всі наші білі одежі –
То лиш сподівання малі?..
***
У погляді
Вічності не фарби,
Там – ритми
Свої.
Світ
Куль-покотьолом,
Світ – кулею.
Бинтують його солов’ї.
А серце кує все зозулею
Саме собі власні роки,
І діток своїх
На груди Везувію
Саджає, щоб довше жили.
Зозуле, зозуле, а скільки? Коли?
Як втомляться рани гасить солов’ї…
У погляді… Вічності…
* * *
У брунатних осінніх ризах
Тихо котиться час у колисці земній.
Й пасадоблем травневих надій
Знову клени з багрянцем на спинах.
Небо стигле в останніх бурштинах
З-поміж втомлених сонячних вій.
У брунатних осінніх ризах
Тихо котиться час у колисці земній.
Заблукав, невгамовний, у соснах,
Десь у кронах згубивши сувій.
Та докраює проміжок свій
Сум нагідок, наляканих хмизом.
У брунатних осінніх ризах…
* * *
Історія – дивна панянка,
Панує з-під влади руки.
Все знають лише емігранти
Та вбиті на полі війни.
А решті – потрібну шарманку
Заводять всесильні мужі,
Й конвеєр закручує в банки
Під модним рецептом уми.
Щось знають – лише емігранти
Та вбиті на полі війни.
* * *
Нахабною биткою глуму
Вовтузять пройдохи святе.
Аж дихати важко від суму,
Що світ культивує "не те".
Здирає, вбиває, ховає
Й регоче гниляччя туге.
Чи вийде з-під хижого струму
Коріння вкраїнське? Міцне?
Лиш мариться видиво грому
І бавиться світлим пусте.
Дорогу народного скону
Домощує торжище те
Нахабною биткою глуму…
* * *
Все те, у що так вірили діди,
Повинно передатися синам.
А ми міняєм Храми з насланням,
Один модерн – куди не підійди.
Не горблять душі праведні труди
Й тікає від упевнених мана!..
У натовпі розучуєм: "ганьба!",
А поодинці більшість – мовчазна.
Жиєм… Невже державницькі сади
Самі позакладалися панам?
Вже стягнені упоперек хати,
І ті, хто споконвічний тим хатам.
* * *
Верба над ставом
Плакучу втому
Занурила в воду,
Щоб згоїть журбу.
І в храмах дзвінно,
І сонце – линно,
А вітам пролитися –
Чорне табу.
І зизять хвилі
Чужої міри
У столітнє коріння,
У джерельну жагу.
Годують кому
І ледь притомну
Красуню-калину
Проторять вінку.
Дніпро оклично
Й Дністер питально
Хлюпочуть сакрально
По своєму єству.
Верба над ставом
В клечальній з’яві
На кобзі вітру
Шумить таїну.
Зелене листя,
Мов сотні списів,
З гнучкої фортеці
Полює намул.
А потім любовно
Ниже намисто
Просвітленним дітям,
Щоб сенси – впритул.
Щоб в храмах дзвінно
І сонце – линно.
І вітам пролитися
Без коректур.
* * *
Мої гріхи босоніж, попідтинню,
Назустріч їм – дороги й бур’яни.
Червоне сонце власному падінню
Складає вкотре оди та псалми.
Та я не вірю жодному спасінню,
Й зіниці сиві втомлено-скляні.
Я заздрю пилу. Пилу та камінню,
Що відлюбили і живуть німі.
Мої гріхи босоніж, попідтинню,
Сидять невдахи осторонь, сумні.
А десь в душі, по Божому велінню,
Тендітний янгол плаче у стерні…
* * *
Виднокола у Бога неосяжно місткі,
Та зате і дороги незбагненно важкі.
Десь зірок Архітектор у задумі не спить,
Чийсь підсилює спротив, заколисує крик.
На Вкраїнському ґанку бродять зомбі-думки,
Щерблять смертю світанки, мов погані глеки.
Розпайовані люди, наче драні торби,
Позамикані в клуні бідноти і журби.
Виднокола у Бога неосяжно місткі,
Та зате і дороги незбагненно прості.
Десь зірок Архітектор у задумі не спить,
І на призьбах Вкраїнських глуздом добрим
К Р И Ч И Т Ь !
* * *
Любов… А чи хто тебе бачив?
Любов… А чи хто тебе чув?
Такий собі тихий і лагідний квачик,
Що рідко кого з нас торкаєш впритул.
* * *
Так довго не бува тепер дощу…
Земля, в жалобі куряви посУх,
Вдяглась у сірий репаний кожух
Й ніяк не розбіжиться досхочу.
Агов, Блакитна страднице, кричу:
А де надій Господніх капелюх?
Вхопили спазми в’їдливих пилюк,
І сито часу вклеїлось до рук?
Чи, може, по весні своїй межу
Ти міряєш поморщеним крилом?
О ні, не бійся! Юним не скажу,
Що та посуха – старість за вікном.
А мо, уперто? Ще раз! Досхочу!
І я світлини в серце наношу?
Мовчить Земля і мовчки капелюх
Віддавсь на глум старіючих палюг.
* * *
Ти мене назбирав на орбітах
Своїх снів про довіру й любов.
І сповна віддавав світлий борг,
Завеснівши у зимах і в лІтах.
Заклопотаний справами, в мітах
Розгубився на хвильку наш бог.
Ти мене назбирав на орбітах
Своїх снів про довіру й любов.
Крізь буденності й холоду сита,
З сигнатурою дивною – Босх,
Пересіялись в тисячі "бо…",
Заблукавши в умовності сітях.
Ти мене назбирав на орбітах…
* * *
Кружеляє зима заметіллю,
Заморожує камінь і лід.
Снігом білим іду, наче сіллю
Своїх світлих і темних порід.
Щоб не взятися пусткою-цвіллю
Й не бентежити в зав’язку плід,
В ополонці морозного зілля
Полощу вкотре душу від бід.
Он ворона сичить із підпілля
І лаштує свій чорний політ.
Та брунькується ніжності гілля
Й вже за руку веде диво-цвіт.
Я поволі стаю ксилофоном,
Сніг лапатий віддзвонює біг.
Щастя знову високим погоном,
Світом біле сукно. Світом сніг.
Серце – чиста, легка наречена
Й гирі часу жбурляє від ніг.
Он чекає ще ковзанка в небо
Серед сотень звичайних доріг.
* * *
І знов розквітнув кущ жасмину,
І знов у пахощі рушає.
За сонцем мостить серцевину
І нею любих помічає.
Блондин духмяний бенкетує,
Бунтує білим білий світ,
А серце схрони ті вже чує,
І аж скрегоче у політ.
Я тихо, боязко скиртую
У душу білий, ніжний цвіт.
Колись вдягала ту фату вже
Серед наївних, чистих літ.
З мого непослуху кепкує
І білий цвіт, і білий світ.
Ворона дзьоб уже лаштує
На зайвий спротив і кульбіт.
І знову квітне кущ жасмину,
І знову в пахощі рушає,
За сонцем мостить серцевину
Й мене він навіть не питає.
* * *
Ніжну скрипку весняного сонця
Бог любовно поклав на плече.
Страдіварі в раю, біля свого віконця,
Дослухався у вишній рецепт.
І да Вінчі сміявся від щастя в сторонці,
Підставляючи вітру і крилам лице.
Партитура любові – довершеність нотна,
Й поза нею все зимно пусте.
* * *
На паромах змагань
Забагато єднань,
Що вартують лиш пустки,
Не вітру.
На паромах страждань
Так багато картань
Людям, долі, собі.
І останніх – торби.
На паромах звитяг
Неосонцений шлях.
Прапори й дзвонарі –
Все чужі, не свої.
На паромах чекань
Завше безліч питань –
Хто ти? Чий? І пливтимеш
Уперше ти звідкіль?
Береги… Береги…
І до скону гребти.
На паромі любові
Мене освяти,
Прикрі мушлі марнот
За водою пусти.

К списку номеров журнала «СОТЫ» | К содержанию номера