Анна Агнич

Артур

Артур
(перевод с русского Натальи Бельченко)


Від автора: один поважний критик сприйняв це оповідання як фантастичне, наслідування Стругацьких. На жаль, це не фантастика.
Прізвисько у дворі мені дали неприємне: я худорлявий і не так, щоб  високий, зате на турніку сонечко крутив і через поперечину стрибав краще  за всіх. Тож Блохою мене прозвали від заздрощів.
Коли вчинилася заваруха на атомній станції, я саме закінчував восьмий  клас. Мати радіації боялася, наказувала вдома сидіти, та хіба я  послухаю? Ага, зараз! У футбол ганяв цілісінький день, і нічого мені не  робилося. Радіація –  вона до слабких чіпляється. А хто дужий – тому по  барабану. Природний, так би мовити, відбір.
Так от, реактор той рвонув навесні, а десь на початку літа підвалює до  мене Шмаркля. Теж прізвисько нічогеньке. Ну, його якраз по темі  прозвали: він слабак,  і вічно сякається.
– Чуєш, Блоха?!
– За Блоху дам у диню, – спокійно відповів я. Ми обидва знали, я його не  битиму.
– Радіації не боїшся? Поїхали з нами на станцію! Там барахла – завались, нікому не треба, бери, скільки хочеш.
Я одразу погодився. Давно хотів побачити жовтий ліс, покинуте місто і  тарганів завбільшки з мишей. Шмаркля сказав, що на машині поїдемо, на  жигулях, його брат розвідав дорогу в обхід патрулів. А я й не знав, що у нього є старший брат. І про патрулі якось не думав.
Вночі разів зо п’ять схоплювався, боявся спізнитися. З квартири вийшов  навшпиньках, щоб мати не питалася, куди та нащо. Було рано, вулиці  поливали машини, до Бессарабського ринку йшли жінки з кошиками. Ми  чекали брата Шмарклі на розі: троє хлопців з нашого двору і один з  чужого. А ще один не прийшов, злякався. Або проспав.
Класно їхати в машині! Сидиш на м’якому сидінні, у вікно дивишся, з  пацанами триндиш. Шмаркля язиком ляпав бозна-що, ніяк зупинитися не міг.  Мене он як під’юджував, а сам, бач, перелякався. Брат його всю дорогу  мовчав, не сказав навіть, як його звуть.
Їхали по шосе, потім через луки навпростець, краєм болота, повз жовтий  ліс. Я думав, жовтий ліс – це наче восени, але там стояли темно-руді  мертві сосни, восени так не буває. Народ аж принишк у машині, а брат  Шмарклі сказав, щоб зачинили вікна. В покинуте місто він в’їжджати не  став, залишив жигуль у кущах і повів нас до крайньої дев’ятиповерхівки.  На сходах влаштував інструктаж:
– У квартири входити по двоє, брати тільки цінне: портативні тєліки,  транзистори, годинники, шкіряні куртки. Якщо зловлять, про мене ні  слова, бо потім знайду – прозрієте. Ясно?
А що ж тут не ясно?
На нижніх поверхах двері було виламані,  ледь причинені або й навстіж,  та що вище ми піднімалися, то більше було цілих. Брат Шмарклі піддівав  їх загнутим ломиком, двері тріщали і відкривались. Навскіс стирчали зуби  замків. Нам з іще одним хлопцем на прізвисько Вареник дісталася  трикімнатна квартира на сьомому поверсі. Тєлік там був здоровенний,  такий не стириш. У серванті лежали шоколадні цукерки. Ми з’їли штуки по  три, і я коробку взяв з собою. Холодильник не відкривав, бо брат Шмарклі  казав, що буде смердіти – тут минулого місяця вимкнули електрику.
Було цікаво ходити по квартирі, дивитися, як жили люди. Фотографії  усілякі на стінах, книжки... Я зняв з полиці тритомник Монтеня – у нас  точно такий удома, мати за нього третину зарплати віддала, на половину  велика мало б вистачити. Засунув книжки за пазуху: дві зручно лягли по  боках, третя умістилася на животі. Вареник узяв шубу і дві пляшки  коньяку, а я ще бінокль і магнітофон, і ми пішли потихеньку вниз.
На кожному поверсі я заходив у квартири, дивився, що і як. Уявляв, ніби я  тут колись мешкав. Або ніби минуло сто років, усі померли давно, а речі  лишилися. Дивно було. Наче під водою, в каютах затонулого корабля.
Вареникові набридло плентатися за мною, він чекав на сходах, підстеливши  під зад шубу, а я не міг зупинитися, все ходив і ходив. І що більше  дивився, то галіміше почувався. Ніби тут музей мертвої цивілізації, або  не музей, а розкопки, щось на кшталт Помпеї. Я в Помпеях не був, але,  гадаю, там так само.
Таргана не побачив жодного – ані завбільшки з мишу, ані звичайного. Може, вони здичавіли і ховаються від людей?
В одній квартирі, де двері було виламано ще до нас, тхнуло димом. На  кухонному столі – закіптюжений чайник, надкушений сухар, чашка чаю і  відкрита книжка. Я прочитав: «Краєм ока він бачив обличчя Артура,  точений його профіль, чисту шкіру щоки і рішуче затиснуті вуста під  тоненькими вусиками». А, пам’ятаю, це про сталкерів. Гарна книжка.  Видно, пацан який-небудь читав – і так лишив.
Прогуркотів за вікном вертоліт. Чай у чашці пішов брижами. Щось із цим  чаєм не те... Чому він не висох? Торкнувся – а він теплий. О, це вже  цікаво. Озирнувся. На підлозі – металевий лист, і на ньому перевернутий  казан. Підніс долоню – від казана жар, тут нещодавно палили вогнище. Я  гукнув, спочатку тихо, потім голосніше:
– Агов, хто тут?
Зазирнув до всіх кімнат, до комірок, вийшов на балкон. Ось там, на  балконі, я його і знайшов. Він сидів у кутку, прикрившись ганчір’ям. Я  підняв кінець ковдри і побачив око.
– Ти чого тут?
– А ти чого? – у нього був хрипкий голос.
– З ким у козаки-розбійники граєш? Ховаєшся від когось?
– Від патруля. І від цих, як їх… мародерів.
– Вилазь. Я не патруль і не мародер.
Він був молодший за мене, хоч і на півголови вищий. Худий  глист-переросток. Сірі кола під очима, наче попелом намазано, губи в  тріщинах – і засохлих, і свіжих. Нестрижений, немитий, занедбаний. Я  спитав:
– Цукерок хочеш?
Він кивнув і глитнув слину. Я поставив коробку на стіл, відкрив. Він  запхав до рота одразу декілька штук, вдавився, закашлявся, я поплескав  його по спині. Звісно, голодний, він же не може увійти до зачинених  квартир, йому не стане сили виламати двері. А там, де двері відчинені,  мало що лишилося. Я запитав:
– Ти давно тут? Де твій дім?
– Ніде. Нікого в мене немає, я один.
– Тут жити не можна.
– Можна. Он по тій вулиці автобуси ходять, вранці і вночі. Багато. Я  рахував, я кожного дня рахую. І сьогодні рахував, тільки забувся,  скільки їх було.
Я уявив, як він тут сидить, дивиться у вікно, рахує автобуси. Мені стало геть тоскно. Я спитав:
– Як тебе звати?
Він подумав і сказав, щоб я звав його Артуром. Ну, Артур так Артур, мені  по барабану. Хотілося щось зробити для нього, та я не знав, що.
– А в мене прізвисько смішне – Блоха, – сказав я.
Він навіть не всміхнувся, лише кивнув. Я додав: – Ми багато квартир  відкрили сьогодні. Там є хавка. Тільки до холодильників не лізь.
Він знову кивнув. Дістав з шафки пляшку коньяку і чашку, плеснув на дно,  налив заварки та каламутної води з чайника. У нього тремтіли руки. Губи  теж тремтіли.
Я хотів спитати, де він бере воду, та не спитав, бо він подумав би, що я  боюсь пити його чай. Він мовчав, але мені здавалось, я його розумію без  слів. Розумію, як нікого не розумів у житті. І наплювати, що я не знаю,  як він тут опинився, від кого втік, і як його по-справжньому звуть. Між  нами виникло те солдатське братерство, про яке я читав у книжках. Поки  ми чаювали –  він став мені товаришем. Ба навіть братом, якого в мене  ніколи не було.
– Поїхали зі мною до міста, – сказав я.
Він хитнув головою. Я приніс з кімнати олівець, взяв книжку про  сталкерів, написав свій номер на відкритій сторінці. Сказав, щоб він  мені телефонував.
Артур притулився до дверей і мовчки дивився, як я йду.
– Я повернусь, – тільки й сказав на прощання. Він усміхнувся, вперше.  Йому боляче було всміхатися, бо губи ж в тріщинах. Я причинив двері і  запам’ятав номер квартири: тридцять сім.
Поки я вештався і пив чай, хлопці натягали здобичі, склали у купу  барахло на першому поверсі. Ми вчотирьох притьмом все віднесли до  машини. Брат Шмарклі утрамбував усе в багажник, потім накидав лахів нам  під ноги. Побачив мого Монтеня в пазусі. Запитав, що то. Я показав  книжки, – він відчепився.
Зупинив жигулі в двох кварталах від нашого двору, сказав, що поїде знову  через тиждень. Потиснув кожному руку й дав по три карбованці. Чужий  хлопець був невдоволений, що так мало. А як на мене, все чесно і  справедливо:  нас покатали, ми розрахувалися барахлом. А три карбованці –  то щось типу премії.
Я одразу поїхав на книжковий базар. Він тільки називається базар, а  насправді – доріжка в парку, немає ані прилавків, нічого, лише ходять  туди-сюди покупці та продавці. Мати іноді тягає мене сюди по книжки, на  вихідних. Став скраю, тримаю свого Монтеня. Мужик один підвалив:
– О, – каже, – давно шукаю!
Ми сторгувалися, він поліз до торби. Я думав, по гроші, аж ні. Дістав  штуковину: така мідна трубка, від неї два дроти до приладу,  як тестер  для електрики. Увімкнув прилад, підніс трубку до Монтеня.
– Так, хлопче... Звідки ці книжки?
– Не знаю. Мені приятель дав, просив продати.
– Давай сюди.
Я з дурного розуму дав йому всі три томи. Він схопив мене за руку,  стиснув, наче автобусними дверима, і повів до виходу з парку. Дорогою  поклав книжки до урни, недбало і непомітно, ніби кожен день дефіцитні  тритомники викидав. Я сіпнувся, він міцніше стиснув клешню і запитав:
– Де ти живеш? Треба миттю під душ.
– Ніде. Немає в мене нікого, я один, – відповів я так само, як сьогодні вранці казав Артур.
І мужик повірив мені – як і я повірив Артурові.  Сказав:
– Тоді поїхали до мене.
Ми почекали автобус, але йому скоро увірвався терпець і він поволік мене  за собою. Руку не відпускав, бо відчував, що можу втекти. Коли прийшли,  одразу запхав мене у ванну поводив по мені трубкою, присвиснув.
– Ач, як умудрився. Роздягайся, скидай все сюди, на газети. Лізь під  душ, бігом! Милом голову три, як слід, милом! Кажеш, приятель книжки  дав? Ех, відлупцювати тебе, та нема кому.
Витяг з брудної білизни наволочку, набив моїми лахами, зав’язав.  Грюкнули двері квартири. От гад, на смітник потягнув! Можна ж було  випрати.
Після душу він знову поміряв мене.
– До половини шкали то нічого, не смертельно. А якщо стрілка сюди  заходить, то вже погано. Знаєш, скільки я на твоїх кедах наміряв? Не  знаєш? От і я не знаю – радіометр зашкалював.
Мені стало смішно. Він теж посміявся і сказав, що брудний одяг – це  півбіди. Головне, чим я там надихався. Це як рулетка: може, хапонув  якусь гидоту, а може, й ні.
Потім я в його трениках, капцях і светрі пив молоко за кухонним столом, а  він сидів навпроти і підливав. Казав, що молоко виводить радіацію.  Після четвертої склянки я ледь не проблювався, він відстав. Щоправда  ненадовго.
Мені подобався цей чолов´яга: весь такий діловий, спокійний, не  метушливий. Розповідав, як на Далекому Сході грав у футбол за збірну  округу, на воротах стояв. Слухати було цікаво. Втім, сам я мовчав. Не  хотілося нічого вигадувати, не лишилося сил, довгий був день. Хороший  чувак. Навіть шкода, що я йому набрехав.
Ну й день видався... Вранці зустрів хлопця, і він став мені як брат,  якого в мене ніколи не було. Зараз сиджу з мужиком – і він мені наче  батя, якого в мене давно немає.
Спав я на розкладачці. Вночі бігав до туалету, – несамовита срачка  напала після всіх тих склянок молока. Дядько теж схоплювався кожного  разу, змушував пити воду, питав, чи не нудить. Нічого мене не нудило.  От, причепився, поворухнутися не можна, щоб не почув. Тут тікати треба, а  як тут змиєшся? Та ще й срачка.
Під ранок полегшало. Тільки заснув –  мужик будить, молоко дає. Ну,  цього разу я пити не зміг, розревівся, як маленький. Він зробив яєшню,  але я не хотів їсти. Спати хотів. Він сказав, що сонливість – це погано,  треба їхати до лікаря, його знайомого, робити аналіз крові. Через  десять хвилин і поїдемо, , він тільки поголиться. Коли у ванні зашуміла  вода, я взяв зі столу радіометр і чкурнув додому, як був: у чужих  капцях, светрі й трениках.
А чого, все чесно й справедливо: він у мене Монтеня віджав, я у нього – радіометр.
Мати, ясна річ, не лягала, – чекала. Мені не хотілося брехати і викручуватися, сказав, що втомився. І це була правда.
Спочатку я виспався, потім ми з матір’ю міряли радіацію. Я збрехав, що  пристрій мені дали знайомі. На тиждень. У квартирі все було нормально,  тільки килимок під дверима так собі,  та ще двері біля замка й ті місця,  де часто руками лапають. Мати вимила – допомогло. Щоправда, килимок не  відіправся, його довелося викинути.
У суботу дощило. Брат Шмарклі спізнювався, я вже думав, що не приїде.  Насилу дочекався його синіх жигулів. А Шмаркля лишився вдома, бухикав,  наче той паровоз. Зовсім розкис, – в машині його б знудило.
В рюкзаку я волік п’ять пляшок чистої води з-під крана, сяку-таку хавку і  коробку цукерок – у матері з серванта поцупив. Та ще радіометр. Хотів у  машині тихцем міряти, але нічого не вийшло: дорогою стрілку хилитало, –   не добереш, що показує.
Цього разу брат Шмарклі повів нас до іншого будинку, на сусідній вулиці.  Я відстав і притьмом за ріг, до Артура. На балконі його не було, в  кухні теж. Чайник стояв пустий і холодний. Я знайшов Артура в кімнаті,  на ліжку. Навіть не одразу помітив, думав, то ковдра лежить. Губи в  нього потріскалися ще сильніше, дихав він швидко, з присвистом. Не  всміхався, не відповідав, – не подивився навіть на цукерки.
Я вибіг на вулицю – нікого. Заскочив до телефонної будки – не працює, в  трубці тихо. В іншій будці – та ж таки історія. Побіг до вулиці, де  начебто ходять автобуси. Побачив самоскид, замахав руками. Там один  військовий був за кермом, більш нікого, – це мені пощастило. Водій  відчинив дверцята і крізь гуркіт мотора кричав, аби я сідав до кабіни. А  я разів зо п’ять прокричав йому адресу. І що там, за цією адресою,  помирає людина. І що я нікуди не поїду, а чекатиму в квартирі, саме за  цією адресою. Водій вилаявся, грюкнув дверцятами і поїхав. Я знав: він  зробить, що треба, не забуде. У нього було таке обличчя, трохи схоже на  лице того чолов’яги. Ну, в якого я радіометр поцупив.
Я повернувся, сів біля Артура, взяв його за руку. Він не дивився на  мене. Щось бурмотів, якісь цифри. Нарешті на сходах затупали, а то я вже  збирався знову на вулицю бігти. Вистрибнув на балкон, закопався в  ганчір’я, і тільки тоді роздуплився: мене ж одразу тут знайдуть, як я  знайшов Артура. Але ніхто нікого не шукав. Коли стало тихо, я почалапав  сходами униз  і раптом зрозумів, які цифри торочив Артур. Це був номер  мого телефону.
Всі наші вже сиділи в машині, чекали. Брат Шмарклі ледь не побив мене, –  розлютився страшенно, лаявся всю дорогу. Висадив нас на околиці, біля  автобусної зупинки, і нагадав ще раз: якщо хтось стукне на нього, він  зробить так, що ми всі прозріємо.
Відтоді я його не бачив. Шмаркля теж щез, у дворі казали, лежить у  лікарні. Мій радіометр лишився в покинутому місті, разом з рюкзаком.  Досі там, якщо ніхто не поцупив.
Я вірив, що Артур живий. Просто не могло такого бути, щоб його не стало.  Про одне я шкодував: що не дотумкав дати йому води. У мене ж була вода.  І він, напевно, хотів пити.
Артур зателефонував через півроку. Ух, як я зрадів! Записав адресу,  примчав одразу. Коли він відчинив двері, я ледь не розплакався. Він вже  не був такий худий, тріщини на губах зажили, лице стало нормального,  людського, кольору. Голову йому обстригли під нуль, сильно стирчали  вуха.
Я поставив на стіл цукерки, відкрив. Він узяв одну, надкусив, поклав  назад до коробки. Налив нам по склянці чаю. Я знову ледь не заревів,  тому що руки в нього не тремтіли.
Ми сиділи на кухні, там скрізь були дерев’яні миски, розмальовані  червоно-золотим. На стіні висів календар з білим ведмедем. Перша радість  від зустрічі минула. Я не знав, що казати.
– Книжку дочитав? – запитав я. – Ту, про сталкера, про щастя для всіх задарма?
Артур помовчав і сказав, що щастя для всіх не буває. Білий ведмідь  невдоволено дивився зі стіни маленькими чорними очиськами. Я допив чай,  посидів ще трохи і пішов.
Більше Артур не телефонував. То нічого, що ми не стали друзями. Головне,  я не помилився в ньому: він такий, як і я, сильний. Нас радіація не  бере. І взагалі жодна холера не бере. У мене хлопчаки ростуть, двоє,  дружина над ними труситься, а я знаю: все буде добре. Дужі хлопці, моя  порода.
А от Шмаркля... Він так і не вийшов з лікарні. Його батькам лікарка  сказала: помер від запалення легень. На похороні купа народу була, а  брат його не прийшов. Ну, я тоді про нього й не питав. То вже потім,  після армії, я почав по-справжньому шукати: до родичів їздив, у сусідів  допитувався. Ні, не пам’ятав ніхто, щоби був у Шмарклі такий брат – ні  рідний, ні двоюрідний. Але я його пику добре запам’ятав. Рано чи пізно –  я його знайду.
Чуєш, покидьку? Я тебе знайду. Якщо ти не ґиґнув ще, сиди й тремти, бо я тебе знайду – і прозрієш.



Скляна пелюстка

 


Муся всадовила стару в пляжне крісло,  закутала пледом і пішла  берегом – збирати скельця. Відшліфовані  атлантичної водою відламки вона зберігала вдома в синьому оксамитовому  мішечку. Коли-небудь Муся наниже їх на нитку, – вийде браслет чи  намисто. Щоправда, як просвердлити дірки в склі, вона поки не знала, але  то нічого, колись що-небудь вигадає.
Краєм води біг великий чорний пес.
– Я тебе не боюся, – промовила Муся тихо.
Собака загальмував усіма чотирма лапами, розвернувся і побіг назад. На  піску залишилися сліди, схожі на кошлаті квіти. Муся сіла навпочіпки і  домалювала до них стебла з листям.
Немолода пара роздягалася біля обмерзлих каменів брайтонського  хвилерізу. Жінка в мереживній білизні занурилась, зойкнула російською:  «Ух, вода холодная!» – і вибігла на берег,  боки і стегна її тряслися.  Чоловік спокійно увійшов у крижаний океан і поплив наввимашки від берега  просто до обрію.
У піску зблиснуло скельце. Таких Муся ще не знаходила: важка пелюстка,  округла з одного боку й обламана з іншого, вона мінилася зеленим і  фіалковим. Муся вдивилася в леління і згадала сьогоднішній сон, як вона  вела урок в кімнаті з високими вікнами. За роялем кучерявий хлопчик грав  баладу Шопена.
– Тут інтонація неспішна, розмовна, – вчила Муся. – Ти ніби не знаєш, не  здогадуєшся навіть, що буде далі, ти поки що абсолютно спокійний. Не  прискорюйся, ще ні, ні... Тепер давай!
Учень заграв так, що Мусі стало тісно в горлі. Вона обняла хлопчика за  плечі, зазирнула в обличчя і побачила, що це Женя Кісін. Прокидаючись,  подумала:
– Отож-бо він так грає.
Уроки снилися часто, а в’яві зійшли нанівець – якось не вдалося  налаштувати викладання в новій країні, хоча учні й любили Мусю. По  неділях вона грала на органі в одній манхеттенській церкві – ось і все,  що залишилося від музичної школи і Гнесінки.
Ранок почався так собі: стара принюхувалася до Мусі, витягнувши шию, і  чотири рази відправляла чистити зуби. Йшла до ванної, міркувала:
– Вона старенька, її шкода. І взагалі мені все це сниться.
Стара ще була нічого, просто такий ранок випав, у неї все залежало від  настрою. Звали її Ольга, але Муся ніяк її не називала – незручно якось  було звати просто на ім’я, а як по батькові – не знала. Ольжин чоловік  лежав з кисневим апаратом біля телевізора – він був тихий, а телевізор –  гучний. Колись він перегравав у шахи весь російський клуб, але Муся  цього не застала, їй тільки розповідали.
Вона зварила старій вівсянку на молоці, а старому зробила каву: ложку розчинної, дві ложки цукру і третину чашки молока.
Коли Муся почала у них працювати, першого дня запитала старого, чого він  хоче на обід. Його жінка насупилася, поманила пальцем в іншу кімнату:
– Дитинко, ти все питай у мене. Тут я господиня.
Запам’ятати це було легко. Якщо Муся забувала, їй відразу нагадували.
Муся зітхнула й погладила скляну пелюстку, змахнула піщинки з округлої  поверхні. Океан блищав, стара дрімала на осонні. Раптом вона відкрила  очі і голосно сказала:
– Сідайте!
Сторопівши, Муся сіла на найближчий камінь. Стара помовчала і додала:
– Радий вам. Облиште всякий страх, тримайтесь вільно і не бійтесь кари. Я  дозволяю вам. Ви знаєте, на днях мене прилюдно королем обрали!
Вона говорила неспішно, вимовляючи безтямні слова з вельможною пихою божевільної.
Уф-ф, видихнула Муся, це ж Апухтін. А я аж злякалася... Але як вона  читає! Стара декламувала, не збиваючись і не знижуючи драматичного  напруження до кінця. В її очах блищали непідробні сльози. У Мусі сльози  текли по щоках і капали на комір пальта. Вона взагалі цими днями багато  плакала. Після тої неділі, коли поховали майора, раз по раз спливав  перед очима пагорб рудої землі на снігу.
Півроку тому майорові діти найняли Мусю, щоб після смерті дружини він не  залишався один ночами. Вся робота була – попити чаю з господарем  квартири і лягти спати в сусідній кімнаті. Для Мусі це було дуже  доречно: коли Волька поїхав, стало все одно, вдома спати чи ще десь.
Майор пригощав цукерками з російського магазину, наполягав, що їй  абсолютно нема чого худнути, що за дурниці! Вона така гарна, мила,  чуйна, м’яка! Неодмінно –  і незабаром – знайдеться гідний чоловік,  роздивиться, полюбить, візьме під крило, треба тільки з’являтися в  місцях, де бувають чоловіки.
– У нас в училищі, – мрійливо говорив майор, – молоді секретарки через два-три місяці виходили заміж за курсантів!
Тож Мусі не годиться втрачати кращі роки, обслуговуючи пенсіонерів, а  треба якнайшвидше вивчитися на фізіотерапевта або секретарку і працювати  з клієнтами. Майор садовив Мусю за комп’ютер, вчив друкувати наосліп –  це їй, піаністці, давалося легко. Англійська теж йшла добре, у неї був  абсолютний слух і бездоганна вимова. Найкраще вдавалася фраза: «Вибачте,  я не говорю англійською». Говорити вона таки могла, але соромилася  своєї бідної та кострубатої мови – практики було мало. Тепер майор  лежить на кладовищі, а вона, як і раніше, не з’являється в місцях, де  бувають чоловіки.
Повернувшись з прогулянки, стара лягла відпочити і відпустила Мусю до  бібліотеки – перевірити електронну пошту. Від Вольки нічого не було. Він  хороший хлопчик, просто йому ніколи, на першому курсі важко вчитися.  Муся згадала, як вони їхали з Москви. За тиждень до від’їзду чоловік  оголосив, що вона з маленьким Волькою, як і домовлено, прямує до  Нью-Йорка, а він – він летить у Сан-Франциско і з ними жити не буде.  Його спіткала велика любов. Муся тиждень проплакала, а в аеропорту  запитала: навіщо ж він змушував її летіти до Америки?
– Я хочу, щоб син мешкав ув одній країні зі мною.
Ось так. Муся боялася летіти одна з дитиною, але несподівано Волька   повівся, як дорослий. Він, п’ятирічний малюк, вів за руку розгублену  Мусю, перераховував торби, перевіряв, чи на місці квитки, і співав  пісень у літаку, щоб їй не страшно було летіти.
По обіді задощило. Стара розхвилювалася, заходилась трусити чоловіка за  плечі: «Вставай, Толечку, не можна тобі довго лежати!» Вимагала, щоб він  ішов з нею гуляти до океану, записався на стрижку в перукарні, скупався  у ванні і почав вживати таблетки від депресії. Старий гладив її руки,  худі, як пташині лапки, хитав головою і мовчав. Вона хотіла викликати  «швидку», потім зателефонувала доньці на роботу, заплакала в слухавку – і  після цього заспокоїлася.
Додому Муся їхала пізно. В автобусі на неї дивився пристойно вбраний  чоловік; вона не підводила очей, але відчувала – дивиться. Коли чоловік  пересів ближче і усміхнувся, Мусю охопила паніка. На своїй зупинці вона  встала, скособочившись, та клишоного пошкандибала до дверей,  –   імітувала якийсь їй самій невідомий синдром. Проминаючи чоловіка,  скривила рота на бік і хотіла навіть пустити слину, але забракло куражу.  Автобус поїхав, Муся прибрала нормального вигляду, похвалила себе за  винахідливість і пішла додому спорожнілою мокрою вулицею.
Вдома ввімкнула радіо – передавали дев’яту Малера.
– Ось тільки тебе мені не вистачало! – розсердилася Муся і вимкнула  музику. Відчинила вікно, сіла на підвіконня, витрусила на долоню скельця  з синього оксамитового мішечка. Вона брала по одному обтесані морем  скалки і кидала їх з третього поверху в березневу ніч, наче за борт  пароплава. Скельця падали в калюжі, булькали на різні голоси. Останньою  впала важка скляна пелюстка,  пролунало на диво чисте «ля».
– Дорога Маріє Юхимівно, – сказала Муся сама собі, – вітаю вас із днем народження!
Сьогодні Мусі виповнилося сорок два роки.

К списку номеров журнала «СОТЫ» | К содержанию номера