Элина Свенцицкая

Пiд небесною тугою

***

 

Чуєте, знов стріляють...
Так, це вже побут нині.
Я просто донецький равлик,
І хата моя - на спині.
Пеклу безмежно вдячна
За небо над головою,
Я просто донецький равлик
І отже, моє - зі мною.
Cтукає за небокраєм
Хворе залізне серце.
Донецькі равлики знають,
Як жити навколо смерті.
Все ж таки неосудна
Доля наша сувора.
З чорних нутрощів грунту
З´являється чорна мова.
Я просто донецький равлик,
Стискаються каліщата...
Життя моє - просто казка,
Довга, нудна, страшнувата.
Там звалищами нічними
Життя шурхотить, як листя,
Там кривда, рідна й весела,
Зростає посеред міста.
Кожної, кожної ночі,
Ніхто не знає, для чого
Котиться і гуркоче
Совісті о доробло.

***

 

Вітер, сповнений болю,
Вітер з мого Донецьку.
Бачиш, проходять роки
З очима переселенців.
Врешті, мабуть, все добре...
В життя, як чорна короста,
Бачиш, вростає знову
Позаминулий простір.
Там по кутах павутиння
Хитуче. Все тихо й криво.
І вигинаються стіни,
Наче впіймані риби.
Дні важкі та непевні,
Але корости не здерти.
Ми забули померти,
Чом ми забули померти...
Пахне дошками й глеєм.
Небо - в клаптиках вати.
Тихі краплі зі стелі
Йдуть на підлогу спати.
Пил із присмаком мила...
Через розкрите серце
Тече Україною вітер,
Вітер з мого Донецьку.

***

 

Не лякає ні пекло, ні рай,
Помираю, як пес в листопаді.
Мої вірші, як листя,  летять,
Шурхотять у підземних шухлядах.
В невідомому місті готель
Поганенький,  із запахом риби…
Доживати мовчання своє,
Їсти пасочки з мертвого снігу.
Це дощі, смутні велетні, йдуть,
Поливають неприбрані речі,
І залапану пам’ять мою,
І засмиканий простір старечій.
І ворушиться в морі вода,
І плюскоче вода в коло бані.
Я поетка мізерна, лиха –
Як скажу про своє існування?

***

 

Ніжний попіл і пил  до очей пригортаю,
Замість крові спливає руда рідина.
Виринає з ріки, наче мертвий собака,
Пережите життя…Напливає вода
На обличчя собаки, суворе і темне,
Відвернулися всі від закритих очей,
Не впізнає ніхто наше місце нікчемне,
Куди місячне світло тече, наче глей.
О життя моє – поле цибулі і вітер,
О життя моє – вмита водою зола…
Тільки квіти живі, що зростають для вбивці,
Тільки білі тумани – де кривда пройшла.
Вже прибило до берегу тушу кошлату,
І потроху душа закуняла, як слід.
І зозуля кує. Річку зниклого часу
Закриває блискучий розпечений лід.
***

 

Потягніть, потягніть моє мертве коріння
До чужого, як місяць, життя дотягніть,
Тільки місяць чужий заростає бадиллям,
Тільки мертве коріння болить і болить.
Насмітили, розкидали… Чим притрусити
Ці шматочки життя, що лишилися тут –
Чи то пилом родючим, чи мертвим насінням,
Чи обличчям набридлим ввіткнутися в кут?
Вислизає мій дім. Вислизає, як риба
Із пітьми, і нарешті, и воля прийшла,
Тільки воля на шиї – як зашморг без мила,
Зав’язала весь світ, що із бруду і скла.
Зав’язала весь світ – ці покоцані сходи,
Сіра кішка моя і незграбне пальто,
Фотографій старих наші очі червоні
На обличчях, які не впізнає ніхто.
І не винний ніхто. Ви пробачте, будь ласка,
За огидне видовище наших нещасть.
А під чорним розхитаним небом, як казка,
Чорні вулиці чорного міста летять.
***

 

Хоч що-небудь лиши на холодні часи,
Хоч що-небудь лиши на годину тривоги…
Ось твоє передмістя – веселе та вбоге,
І неправду казали вночі голоси,
Ті ласкаві, ті ніжні, що звуть у намет,
Де спокійно  живуть   тіні довгі та хижі.
І життя потече між буденних речей,
Гостре світло віконне його навпіл розріже.
Збережи хоч що-небудь – цей теплий байрак,
Це повітря лихе, ті осудливі дзвони,
І цей клаптик землі, що залишиться там,
У долоні твоїй, коли охолоне.
Це в останню хвилину смертна душа
Навкруги подивилася поглядом чесним –
І жадає життя, і палає життя
Під небесною тугою, сумом небесним.
***

 

Позникали всі краплі крові,
І ніхто вже не знає, де ви…
Виростають хіна та оцет
Там, де був садочок вишневий.
По гарячому сліду крові
Ми йдемо свою правду жерти.
Всі ми підемо на схід сонця,
На схід сонця – живі та мертві –
З головою — зі страшного холоду,
Із шиєю — з жахливого холоду,
Зі спиною — із жорсткого холоду,
З очима — з безмежного холоду,
З руками — з пекельного холоду,
Із тілом — неозорого холоду.
Аби гріти тіло своє пухирчасте
Коло чужого вогню.
***

 

Йшов пророк до гори, йшла гора до пророка,
Та вони розминулися в жовтих степах.
Ніч-білуга реве, ніч-білуга скрегоче,
Тільки пам’ять палає, як ніч, на вустах.
Спасе, спасе, і ти йшов на запах хвороби
Спотикався, підводився, знову йшов.
Сніг на чорних ланах не розтане ніколи,
А під снігом, як завжди, прихована кров.
Це зневажена ера відшукує вихід
Догори, догори, на поверхню і на…
Ти на звивини наших турбот не дивися,
Й не поглине тебе цих турбот глибина.
Тільки нас обступило повітря дрімуче,
Тільки нас оточили щілини доріг.
І до вікон підходить впритул завірюха,
Як дитина, ридає,
                    розповівши про все і про всіх.

 

***

 

Що це робить країна моя?
Знов мете шароварами сцену?
Прибандурені  стерви-сирени
Непритомні від верхнього «ля».
Зачекайте, о сестри й брати!
Нащо нам ці театри лялькові?
Пахне вовком, собакою і
Ми на все безперервно готові.
Ось і все – чи насправді, невже?
Ось ми всі – сиві, п’яні, відверті,
І червоний лихий олівець
Креслить хрест на розкритому серці.
Ми в Європі, в Росії – чи де?
Як нам жити – разом чи окремо?
І чому забирають в нас те,
Що з подякою ми віддаємо?
І гопак, мов у прірву, летить,
Кожна стрічка нап’ята бідою.
Нас барвінок сухий захистить,
І закриє нас терен  собою.

***

 

І пафос зривається голий,
Ламає зелені гілки.
Хіба ж то татаро-монголи
Забрали у нас вітряки?
Хіба не своїми руками
Ми мрії ламали свої,
А землі свої рівчаками
Заповнили, щоб не були
Ні рідними, ані чужими.
Чи селище, чи то байрак?
І шарпа кошулю залізну
Зажурений п’яний козак.
О ви, вороги мої милі,
О кривдники рідні, прийдіть,
Прийдіть до моєї руїни,
Домівку із неї зробіть!
І пафос орлиний клекоче,
І ридма ревуть почуття,
І паростки чорної крові
Вгризаються в наше життя.
***

 

Ридає оркестр духовий,
І труби ревуть до нестями.
Ми знову в Європі чужі,
Навіщо їй хворі слов’яни?
Навіщо їй тихі лани
І правди покривлене світло,
Й ледь чутні вночі голоси
Людей, що до всього вже звикли?
Зібрали полин, як щербет,
І стукали, п’яні з окропу,
Ми лобом в Уральський хребет –
Пустіть нас, пустіть нас в Європу.
Зміняли свічки на мечі,
Зміняли мечі на макітри…
Розкішний, розгублений, злий,
Наш світ поринає в повітря.
***

 

Ти, Україно, - рай, забутий Богом,
І пекло ти, дияволом забуте,
І край, що люди втратили без болю,
Як міркували - ким, за що закуті.
Нікого шифер неба не закриє,
Як вийдуть в поле рідні яничари,
Зростає чорторию голосіння,
А ми собі вигадуємо кари.
Чиїх синів там, у пісках залізних
Предивна доля кулею дарує?
На сцені все актори знамениті,
А в залі трійко дурнів бешкетує.
Поклали руки на дубові скрині.
Байдуже світло міниться і тане,
Та сонця ще немає… Спи, дитинко,
В твоїй країні холодно і рано.

 

***

 

Допоки тягнеться гарба залізна
Часу, важкі лишаючи сліди,
Не чуючи піщане скавуління, -
Куди подітися, сховатися куди?
А Україна знову перед краєм,
Як перед святом, не тамує крок.
А ми вмирали за твої примари,
А ми вмирали за твоїх ляльок.
Вони бундючні та неоковирні,
Штовхаються, хитаються, ростуть,
І пахне черствим хлібом, нафталіном,
Ніхто не впізнає свій сум і лють.
І всім, що зберігаючи, втрачали,
Над урвищем спрямовується шлях:
На всіх обличчях – божевільна радість,
На всіх обличчях – божевільний жах.
***

 

Чорна мати моя – невблаганна, задушлива ніч,
Здавна що серед тиші рівнину розпластану ріже.
Та чужими словами говорить душа на землі,
Як виходить із пекла повітрям подихати свіжим.
Чорна мати моя, о чому ти, чому ти мовчиш?
Похилилися чорні дерева в зажурі й покорі…
Листя плоть, не тремти, все одно твої душі пусті,
Твої душі в повітрі на землю  злітають від горя.
Україно моя – пил, суріпка та сива імла,
Лезо туги залізної, щастя, в яругах забуте.
І звучать над тобою перекручені клятви й слова,
І стоять над тобою тумани, розбурхані й люті.
І відійдуть від нас всі високі омани твої,
І відійдемо ми від твоєї неправди святої,
Щоб гарячого лоба торкнулася тінь
Від калини червоної, юної, злої.

***

 

Ось ліхтар похилився –  стоїть,
Ось і ранок настав – а він світить,
У фіранках здригається вітер,
І життя вередливе шумить.
Його тут не побачить ніхто,
А він світить, неначе востаннє –
Світло болю і світло тривог,
Світло слова і світло кохання.
Не прикриє воно від біди –
Світло тихе, даремне, застигле.
І потрапимо всі ми туди –
В світ похилий речей непотрібних.
І похилимось, наче ліхтар,
Де покинута лялька безнога,
Фотокартка пожовкла й душа,
Що метеликом лине до нього.
Безпорадний ліхтарю, зроби
Хоч що-небудь, щоб якось позбутись
Цього світла, хоча б у мотузку
Свої промені якось згорни!
Наливається сонце стидом,
Вийшли люди, щоб долі коритись…
І це світло – навіщо воно?
А він світить, і світить, і світить!