Валентина Человская

Все необратимо. Стихотворения

APPASIONATTA




Appasionatta… Да святится имя…


Капля крови алой.  Все необратимо.


И крыло любови, легкий сон  как будто,


Сладкой грустью тихой солнечного утра.


 


- Закуете в цепи, я любить вас буду.


На другой планете, Я любить вас буду.


Вы, мое дыханье, часть меня без грима.


Appasionattа…  Да святится имя…


 


- Успокойся, слышишь, шепот лип в аллеях…


Ты взгляни на небо, как оно светлеет!


Успокойся, помни, мы с тобой едины.


Appasionatta,  Да святится имя!


 


***


Есть на вокзалах в огромных тех залах


Запах прощаний.


Вечно облезшие серые стены


Пустых обещаний.


Стук поездов далеко уходящих,


Рельсов гудящих.


 


Маленьких станций минутой живущих,


Грустью манящих.


Ветер, вдруг ветер закружит окурки,


Пыль и бумажки.


Ветер растреплет толпе на перроне


Платья, рубашки.


Там на вокзалах тревогою ложной


Бродит усталость.


Пыль на себе затаил подорожник.


Там мы расстались.


 


Есть на вокзалах в огромных тех залах


Запах прощаний.


 


ПОБЕДА




По живому да по горячему,


За все кровью нашей заплачено.


По горячему, настоящему,


На ладонях судьба обозначена.


 


Слезы это ли, пот ли градом тек -


Не могу понять, знает только Бог.


Мы с тобой стоим, враг единственный,


Оппонент ты мой, мой неистовый…


 


Колесим  вдвоем в поднебесии…


Здесь жара стоит, воздух разжиженый.


Гладиаторов бой, в полубесии,


По горячей пустыне, по выжженной…


 


На колени пал, очи к небу взвел,


И тряхнув головой в отчаянии,


- Бог единственный, ты всегда со мной…


Прошептал он, как воин раненый.


 


По живому, по настоящему,


Кровь с ладоней течет струйкой алою…


- Я за все с тобой… Пусть такой ценой…


Прошептал  надевая лавры он.


 


ЖУРАВЛ1 ЛЕТЯТЬ ДОДОМУ




Через сиві океани і шарові блискавиці,


Журавлі летять додому, ім домівля рідна сниться.


Бо надвечір сива мати іх гукала до порога,


Бо та туга у зіницях затаілася волога.


Журавлі летять додому, іх вожак збирає в зграю,


Голос трубний - Всі готовi? Батьківщина нас чекає!


Завірюхою знялася тая вільна птаховина,


Вітер гне вершки деревів, облітають за хвилину


Всі танети і закутки, що теплом іх зогрівали.


І гайда, мерщій додому, Мати кілька раз вже звали...


 


***


Прокидаюсь під щебіт пташки,


Що невідомо де взялася.


Між дерев золотіє промінь,


І вІщує що день почався.


 


А маленький посланець божий,


В сірочорному фраку з пір я-


Так боронить, і так сторожить,


І несе новину подвІр я.


 


Відкриваю своє люфтерко,


Вітер мя  обійма візитом.


Відчуваю його відвертість-


Ще не осінь і манить літо.


 


Ніч від ранку відей тікала,


На траві діаманти- роси.


Гребінь вітру, як опахало,


Чепурить у берези коси.


 


Знову пташка, така маленька…


Скільки духу, і скільки сили!


 


Най твій спів буде оберігом,


Божий вісник, посланець милий.


 


СОНЦЕ ЖАРОВИТЬ




Сонце жаров`ить відей в останнє.


О, яке барвисте тепле лоно.


І приспавши першеє вітання,


Осінь враз позолотила крона.


 


Манить церу, доторкнутись хоче,


Млість від тих шукаючих долоней..


Топлю очі я в безодні ночі,


І пірнаю в ніжність напівсонно.


 


Ранок причаівся за дверима.


Вітер мірно шелестить в фіранках.


Тягне сьогодення пуповина


Від отих рідких і мрійних ранків.


 


Манить церу, доторкнутись хоче..


Млість від тих шукаючих долоней…


Толю очі, гублю своі очі,


І пірнаю в ніжність напівсонно.


 


Сонце жаров`ить відей в останнє…


 


А БУВАЄ  Й ТАК




А буває й так


 Світлий спомин


Ніби чисті очі дитини


І така нудота по дому


 


А буває й так


Злива змива


І в очах фіранки намоклі


Тяжать ніби в ночвах коноплі


 


А буває й так


Зранку щастя


Заглядає сонечком в вікна


Посмішка навпроти на ліктях


 


А буває й так


Осінь пізня


Затягає синь бермудова


Над дверима мідна підкова


 


А буваіє й так


Світлий спомин


Ніби чисті очі дитини.


 


ЯК ЖАЛЬ, ЩО ТИ НЕ ЗРОЗУМІВ МЕНЕ




Як жаль, що ти не зрозумів мене,


Майнув як блискавка.


А океан так натяжно реве


 І хвиля високо.


 


Зітхання, як в метелка


Легкість крил, по цері дотик вій.


І в непритомі не стачає сил,


В смерканні подих твій.


 


Невидимий, ти в монологах тих


Пірнаєш мисленно.


Тебе за той замшілий мій поріг,


Навіки вислано.


 


Як жаль, не доторкнутись до плеча


Воно придумане.


А я дівча, в душі моій  дівча,


Дорослість сурмлена.


 


Як  жаль, що за фіранками дощі-


Так тягне до тепла.


Лети ж бо моя мріє, тай мерщій


Бо тяга дотика.

К списку номеров журнала «ВИТРАЖИ» | К содержанию номера