Людмила Смоляр

Подорож до Еллади

Подорож до Еллади

 

Ну ось і травень. Збираю речі.
Мене чекають п´янкі оливи.
Чиїсь фінали — мої предтечі
і безконечні речитативи.
Піду в Афіни. Піду босоніж.
До грецьких іпсилону і гамми.
А ти дорогу мені присолиш.
(Ти завжди плутав із чумаками).
Спочатку будуть міста-держави,
там жваві люди — знавці торгівлі —
глибокі очі й тіла тужаві,
і Понт Евксинський — зелені хвилі.
О ми, що ходим у світ без віри,
не певні долі й путі своєї.
Я закохаюся в очі Тіри,
в широкі плечі Пантікапею.

І врешті ляжуть шляхи позаду.
І я прийду в золоту Елладу.

Там буде вітряно і солоно,
і сонце груди мої оближе.
І хтось нестиме достиглі грона
на гору в хмари, дивлюсь — Олімп же!
Мені піднятися б — і до Зевса,
Ще зовсім трохи — на вічність вище,
І розказати, що поетеса,
а він, як вийде, не любить віршів.
І що ж робити? Іти до біса?
І Мельпомену лишити в тіні?!
Сувора грація — кипариси —
стоять, ошукані вічнотлінням.
Така наука, мої еллінці, —
життя проходить амфітеатром.
Коли наповнить вино по вінця
боки і шиї вцілілих амфор,
коли ковтками піде по горлу
богів, і смертних, і безпорадних,
я знову стану на цю дорогу,
яка для мене туга й відрадна.
І повернуся в свою країну,
де сонця менше, ростуть картоплі.
Лишу позаду чужі Афіни.
Візьму для себе лише Некрополь.
І ти від мене попросиш вражень,
і будеш довго дивитись кадри,
які нічого про все не скажуть.
Ні краплі правди. Ні краплі правди.

***
Вогкий присмак губ.
Середньовіччя.
Мідний свíчник. Мідне передпліччя.
Хто кохає - не кохає двічі,
Тільки раз.
Все, що тліло, зрештою зотліло.
Чорні сходи часом забілúло.
Темно-синє крапає чорнило
На форзац.
Люди ходять по життєвій ринві -
В чомусь винні, в чомусь безневинні.
Золота закочується гривня
За обрíй.
Потім знову хідникú і сходи,
Срібний тáляр понад місто сходить.
Ніч згортає вітерцевий подих
У сувій.
Так вільготно простягати руки!
Листя ледь доторкується бруку
І дає оманну запоруку -
Пустослів.
Пам´ять трохи спогадів позичить -
Пригадати стишені обличчя,
Вогкий присмак губ.
Середньовіччя.
Ранок.
Львів.

***

 

В мені любов. І ні біди, окрім
Тієї, що приходить віч-на-вічно.
Іде світанок (на печаль сліпим),
збирає птаство на ранкове віче.
А я стою від спогадів німа.
Є сто доріг і сто пісень, початку
яким нема й завершення нема,
а тільки кроки, кроки, як печатки.
Комусь не треба компасів і мап,
Аби дізнатись, де чиї дороги.
(Бо це не ті, що плин беруть від мавп,
Але й не ті, що тягнуться до Бога).
А я - не знаю, хто куди піде,
Чи захлинеться іволгова пісня,
Чи зможу я набрати до грудей
Тепла, і сонця, й кольору, - не кисню?
Коли негода випаде сліпа
І розчахнеться гілка на горісі?
Коли Земля смертельні зробить па
і піде в танець по інакшій вісі, -
Чи розгадаю таїнство? А втім,
допоки світ вбиратиму у вічі, -
В мені любов. І ні біди, окрім
Тієї, що приходить віч-на-вічно.

***

 

Піднімаюсь на схил, як на гребінь самої себе.
Опускається тиша, але не привносить порядку.
Я молюся, бо знаю: хоч давнє усе, а слабе.
І пасуться на схилі лиш яблуня і яблунятко.
Виринають із пам’яті лиця, немов з-під води,
і здається, що світові не умістити об’єму
усього?, що вже трапилось. Господи, не підведи,
і хай буде по-твоєму все в королівстві твоєму
і по-моєму все – в королівстві моїм.
Піднімаюсь потроху – видніється дім
у рельєфі такому, якого іще не було?.
Вчора дід сивочубий, водій «Верховини» чи «Яви»
зупинився навпроти і довго вдивлявся в чоло,
І спитав не багато й не мало, а просто – «Чия Ви?».
Піднімаюсь на схил, обмірковую все, - а чия ж?
Наближається ніч по відомому їй розпорядку.
Я молюсь, як умію, а вмію лише «Отче наш»,
І пасуться на схилі лиш яблуня і яблунятко.

 

***

 

Стояли такі холоди,
Такі молоді, неумілі.
Під стріхою тиша звила
Гніздо, у якому ночує.
І звуки нічної ходи
Мені проступали на тілі.
І пісня проламувала
Мовчання усім, хто не чує.
Ми далі підемо навкіс –
Водночас глибоко й високо.
А ти на півшля?сі припнись
За вогку листя?ну завісу.
Отут починається ліс,
Розріджений світлом і соком.
Отут обривається ліс.
А що поза ним? Поза лісом
Стояли такі холоди!
Лиш нікого їм холодити.
Сідай, присідай і розкаж.
Себе, оповівши, потроїш.
Навала снігів, як орди.
Навіщо так довго ходити?
Кроїти очима пейзаж,
Якщо його – не перекроїш?
Залишся і перезимуй!
І виший себе по-ново?му!
Ну – що ти?! Притих, заскоруб,
Язик надломивши, як вістря.
Виходиш на стежку німу,
Ногами зминаєш солому.
Руками здираєш кору
І листя, і листя, і листя…
Закинути світ на плече!
На тебе смиренно чекати.
Стояли такі холоди –
Кольо?рів і запахів сивих.
Уже й не болить, не пече
Рукою об руку черкати.
Навала снігів, як орди.
І видих такий, ніби вивих.

 

 

***

 

насправді більшість вічного пусте
пусте у сенсі повне як пустеля
пусте у сенсі тихе як пастель
пусте як переповнена оселя
як переспілі вишні як стіна
як спів як голос і як тишина
пусте це тільки спосіб наректи
чи відректися від усього й зразу
й уже нікуди більше не іти
не поспішати не гребти не разом
не пішохід не сніг не падолист
велосипедна вигнута доріжка
маленьке місто струхлявілий міст
до берегів прикутий як до ліжка
фотографічна техніка садів
пусте - коли нічого не садив
десь був народ і десь він перенісся
усе тобі нашіптує: мудрій
холодний дощ січе по переніссю
болотна м´ята в´яне у відрі
а пустота - це тільки у тобі

 

***

 

Легко, ой легко повірити: будуть дощі.
О, бережися. Перейде усе на ніщо.
Краплі, як губи, торкаються глухо до щік.
Осінь приходить, і що?
Осінь чекає визнання, чекає престолу.
Очі вітражні, пошарпані сходи костьолу.
О, бережися. Перейде усе на ніщо.
Ледве тримаю себе при собі, а тебе?
Айстри уже розпорошуюють лагідний квіт.
Іхнє знеболене соло таке голубе,
Ніби мелодії квінт.
Музика вміє безшумно ставать на пуанти,
Тільки коли помирають ії музиканти.
Айстри уже розпорошують лагідний квіт.
Тіні, як звуки, торкаються плинно до щік,
Вечір лунає глибóко і каро, мов альт,
І по краплині себе розкрадають дощі,
Сиплють за коміри пальт.
Так обривається вицвіла тиша, а саме:
Так вибухають осінні звучання ансамблів.
Вечір лунає глибóко і каро, мов альт.
Тішся, музúко, щастя твоє:
Ти відлунав,
але музика -
Є.

 

***

 

Спершу додай ритміки у психоз.
Вислухай ніч, спершися об одвірок.
Вислухай так, ніби злочинець – вирок,
Так, як земля, – гу?пання абрикос.
Так, як поля?, - вихор і пустоту,
Так, як сліпі, - колір у сновидінні,
Так, як горо?д, - золото в серці дині,
Так, як пісок, - глухоніму стопу.
Так, як стопа, - глухонімий пісок,
Як доброта – ви?шкір на зуби кутні,
Так, як будинок, - гамір своєї кухні,
Кухня ж у нім, - гамір своїх мисо?к.
Так, ніби ти
можеш
допомогти.
Отже, послухай, нібито тіло жінки,
Ніби цнотливе поле – свої обжинки,
Ніч у її
розтині
чорноти.
І аж тоді – хочеш – бери в штики,
І аж тоді – хочеш – дивися скоса.
Так у траву гупають абрикоси.
Так у траві шастають їжаки.

 

***

 

По сходах зіскокує дух,
По сходах підноситься страх.
Слова претендують на друк,
І їх піднімають, як стяг,
Повсюдно чіпляють, як стяг,
Як жертву прийдешньому, жест.
Епоха кочує по днях -
Остання зі зримих божеств,
Остання із вицвілих будд -
Висотує всі голоси.
Слова, перетерті на брухт,
Збирають по душах ясир.
Епохо, хто ти єси
І як тебе перебуть?

 

***

 

Я кожен день убиваю спробу
Ходити прямо, дивитись рівно.
І все ховаю в подерту торбу:
дорогу першу і третіх півнів.
Міста городять себе од згуби
Чи то валами, чи то ровами,
І завжди ставлять питання руба:
Або ви з нами, або не з нами.
А люди часто питань не ставлять,
І не говорять одні до одних,
І потім ходить захрипла пам´ять
Попід хатами і по городах
І каже: "Мусиш нове почати,
Бо щось загублене і зітерте".
А думка крає: "Чого ж мовчав ти,
Чому не крикнув нічого смерті?!"
Бо як захочеться говорити,
То вже на цвинтарі простувати,
І там саджати слова і квіти,
І викорінювать постулати,
Коли намарно. І річ не в тому,
Що не любили одне одного.
Бо це була кругосвітня втома,
І більш нічого.

К списку номеров журнала «СОТЫ» | К содержанию номера