Алексей Торхов

Людина поезii

БОГДАН ЗАДУРА
Вітряний серпень ятрить натовп, як листя акацій. Їду по миколаївських  вулицях і рейках у польському трамваї. У ньому, бувалому в бувальцях,  замість компостера встановлено лічильник від таксі. Їду, по черзі  дивлюся на те, як стрибають числа лічильника, і на жменю монет на своїй  долоні. Чекаю, коли вони зрівняються, щоб вийти... Рівновага настає на  фразі: «Одначе нах*** мені дві нові краватки, якщо краватки ношу надзвичайно рідко...». Крізь відчинене вікно влітає нічний метелик. В очах вагоновода,  переповнених жахом, пурхає його відображення. Він зсипає у свою кишеню  мої монети і квапливо виходить замість мене...

АННА АРНО
Зібгане простирадло твого шепоту, що переходить у шурхіт. Повітря, що  його зім´яли тіла, намагаючись ліпити одне одного на свій кшталт. Озимий  дощ просочується калюжками крізь мостини. Кортить посіяти на їхній  поверхні брижі дихання, довго спостерігати, як злаками ростуть угору  тисячі тоненьких струменів, як половіють бризками, тягнуться до стелі.  Недоладна парасолька погойдується, як човен, удаючи, що стримує  зародження зливи. Пам´ять запитує як повія: «Будете продовжувати?»,  ступає, не дочекавшись відповіді... Що залишається від тебе, так і не  вивченої до найменших дрібниць? Безіменне почуття. Не поміщається  всередині шафи, де все зготоване на смерть старого світу, де ще можна  розпізнати видряпаний напис «Аннет дурепа». Оголені слова, що втратили  голос і слух, повзуть титрами: «Плотолюбна моя любов…».  Безпритульна пристрасть виходить у сад, походжає між дерев, як перед  військом, що обложило це місто. Останній, дивом уцілілий соловей,  ховається від неї серед гілок груші. Ховає в своєму кволому тільці  мелодію, яку неможливо згадати. «Анна, – плаче вночі Марія, – Анна...»

ОСТАП СЛИВИНСЬКИЙ
Бачу його нечітко, постукує пальцями в такт чутній лише йому музиці, та  зрідка поблискують скельця окулярів, в які стиглою осою тикається  жовто-чорний промінь проектора. У кінотеатрі повторного фільму задушно,  на екрані геніальна стрічка про химерне життя, похапцем знята на  засвіченій плівці. Тіні, що дрімають часто-густо, впівока дивляться на  простирадло, напнуте між двох дерев, на однорідне світло, крізь яке не проступила ще жодна, навіть найменша у світі річ. Дивляться кожен про своє. Світло тремтить, немов пальці тапера, що  витискують музику з поручнів крісла. Чую його голос. Пошепки розповідає  все, що спресоване на світлому екрані:
«Батько ніколи не казав число зірок на небі. Не казав число своєї  спраги, просто пив великими ковтками, не рахуючи крапель. Ще трохи і він  би повідав. Але перетерлася нитка, голос відірвався і полетів луною.  Потім намагався жити мовчки, перебудував себе і будинок. Обклеїв стіни  шпалерами зовні, будку з собакою сховав в найзатишній спальні, щоб не  підкралися зсередини. Ліжко поставив біля південної стіни, в заростях  малини. Але спав на землі»...
«Душа і поезія – ніколи не знаєш, де саме вони в тобі містяться. Мабуть,  річ в інстинкті самороздвоєння...», – кортить мені відповісти.

АНДРІЙ ТАВРОВ
Вдих – і вершник з пташиним поглядом вдячно нахльостує коня за  старанність, розтягує його невідання про недосконалість. Зволікає, не  випростується на повний зріст на сідлі, не злітає вгору. І млявий час  спогадів дедалі міцніше його з конем зшиває, щоб накласти кентаврó.
І черемха опуклим веслом загрібає повітря, і коливається в коханцях червоне полум´я.
Вдих – і сліпа людина, що відпустила очі куди вони хотіли дивитися,  прикладає до мене руку, дихає на всю долоню. Дихає в мене і мною, поки  все тіло не стає долонню-відповіддю.
Як зріють речі повільно, достигнувши, йдуть від пальців.
Вдих – і ангел, що смиряє ликом —  зелений, як гігантський богомол,  розгойдується в голосі поета, як незнайома літера-маятник, згладжує  хвилі мови, і здобуте мовчання мені говорить мене. Вдихаю, щоб знайтися в  кімнаті без жодної стіни.
Ось воно мовлення, якого ми не відаємо, як вітер не чує себе.
Одного дня він надішле мені посилку з книжкою замість крил, з кисневою  подушкою замість книжки, із собою замість кисню, зі мною замість себе.
Тепер немає ззаду і спереду, є скрізь...

ЯН ТВАРДОВСЬКИЙ
«Серця іще не досить аби любити»... — скуйовджений горобчик на  моєму плечі цвірінькає про Бога, якому вірить як дитина. Десь там, куди  постійно кортить дійти, достигла черемха й язик мій терпне завчасно.  Стає фіолетовим і неслухняним як у дитинстві. Вимовляє слова, ніби вчить  їх наново.
«Трава»... «Низенька потоптана / без жодних плодів і колосся / моя сестре — травице / кармелітко боса».
«Мама»... «Пришиває ґудзика, що постійно губиться ... скільки треба пройти неба, щоб її відшукати». Ясні блакитні очі Богородиці — наді мною, без берегів. Вітражі хмар і мовчання вітру. Його голос: «Поки Тобі, Матусю, куплять корону велику, Тобі краще в блузці у зелений горошок і старих черевиках».
Свята дівчинка простягає порожню коробку від сірників. Грію диханням її  змерзлі пальці, вкладаю їх у «коробку» своїх долонь. Необжите.  Неназване. Неприкрашене. Це все — у мені. Як останні сірники.
«Часом просто кілька гілочок тернових / шепіт рук / Мамині черевики порвані аж до крові / більше розкажуть про Нього».
Босоногий хлопчик Ісус іде коридором людського гуртожитку, по хвилях  обшарпаного лінолеуму. Чіпляє на кожні замкнені двері платіжки за  «комуналку». Осіняє хрестом. І мобілки розносять благу СМС-ть: «Я знову  на зв´язку, залефонуйте Мені, будь ласка!»...
Жучок-сонечко неквапно підіймається по мені. Я — випадкова людина по дорозі на небо.
«З останнім метеликом на плечі тікає літо» ...

СЕРГІЙ ЖАДАН
«Вони нічого не зможуть вдіяти, якщо ти повернешся і все пригадаєш».
Уранці — жайворонок. У степовому камуфляжі Слобожанщини. Увечері — дикий  голуб. Сірий горлик передмість і спальних районів. Уночі — сич. Який  опускається до плачу. Решта часу — голос. Який присвоює собі час. Або  навпаки. Непомітний. Негучний. Незабутній. «Ти маєш жити там, де ти маєш жити, і не питай чому»…
Говорить-говорить. Набуває забарвлення, гріхів і долі. Поступово й  надсвітово стає Одіссеєм Анти-Троянської-Операції. Уліссом без Джойса і  джойстика. Увібравши в себе оплаканий життям час, канонічні блок-пости й  окуповані території Ітаки.
«Голос сильним дається для співу, слабким для молитов. Мова зникає, коли нею не говорять про любов»…
Говорить. Поки серце, це вертке сонце, щоранку злітає, щовечора сідає  вздовж лінії обрію, як винищувач, що завзято відпрацьовує посадку на  рокадну автостраду. Поки воно щохвилини б´ється за можливість цих  злетів. Поки несуть його двоє крил. Одне чорне, списане білими літерами.  Інше — суспіль у чорних  літерах — біле. Через те строкаті обидва. Поки  лунає голос: «Батьківщина для кожного з нас починається там, куди нас виганяють із райського саду». Поки приходить у твій дім. Поки галузиться. Відриває від себе листок.  Вирощує як фіалку і ставить на твоє підвіконня. Тепер і від тебе  залежить «доки буде битись останнє серце за відчиненим в ніч вікном,  /доки можна почути щасливий жіночий стогін, /від якого діти вві сні  посміхаються /і просипають ранкові сеанси кіно».
І навіть якщо одного разу він сповільниться настільки, що пауза між  словами уподібниться вічності — заговорять кам´яні плити, вибивши запалі  фрази на собі. Як татуювання. Як хештег «незабудуматирідну».
І коли він ущухне — захочеться мовчати замість нього. Про головне.
«Не треба рятувати світ, спробуй урятувати хоча б когось».

РОБЕРТО ХУАРРОС
Навіть буття – це пісня, сповнена туги за тим, чого нема, за тим, що є у тім, чого нема, за тим, чого нема у тім, що є.
Йому хочеться дотикатися до недоторканних як вогонь речей. Словами.  Диханням. Поглядом. Хочеться мовчати питання-дзеркала і проступати у  відповідь силуетом без обличчя: «Як увійти у час і йти по ньому, неначе берегом, море якого висохло уже?»
Мовчання можна сказати тільки поглядом. Або написати літерами, схожими  на розплющені очі. І – рухатися, зменшуючись, по писаному. Силует  людини, яка поринає в себе, тоншає, а простір усередині – густішає. Так  вечір снить про ніч і ховає в собі зірки, що не прокинулися.
Одна самотність усередині. Інша самотність зовні. А двері здригаються від стукоту. Найбільша самотність у дверях.
Він міг би стати закладкою між сторінками великої книги, написаної не  про нього. І розділяти написане, не торкаючись сказаного не йому.
Міг би стати закладкою в ненаписаній книзі про нього, переміщатися з кожною прожитою сторінкою невисловленим нагадуванням.
Міг би стати закладкою у книзі смерті, яку ніхто не читає. І зростися з протилежними сторінками у маленьку книжку життя.
Але він зволів стати книгою, написаною на закладці у вигляді людського  силуету, вкладеній між незримими сторінками мовчання. З вікном,  намальованим у ділянці серця. Із занімілою луною, що служила як вірний  пес, до самої смерті:
Птахи, котрих не існує, знайшли своє гніздо. Тіні, що, може, й  існують, відшукали свої тіла. Слова, які існують, свою відновили тишу.

ШОТА ІАТАШВІЛІ
Я побачу, як ти мене зорям розкажеш і високим деревам, як ти станеш  складати іспит з предмета, який називається «шота» кожному зустрічному.
Його обличчя — лише очі та усмішка.
«Дівчинка-усмішка розгублено блукає обличчям, шукає тата. Смикає пелену  сукенки. Розглядає незнайомих людей як дерева, що натовпом увійшли в  місто. Торкається пеньків щетини на щоках, скрушно хитає головою. І  раптом! — зриває одежинку і пірнає в озера очей. Хлюпається у товаристві  хмар, які пірнули туди раніше. Фиркає і сміється.
Жінка-усмішка виходить з озера. Млосно потягується. Запрошує обличчя на  білий танець. Торкається вій, мочки вуха. Вповзає. Чаклує.
Бабуся-усмішка витягує на губах своє втомлене тіло. Як у шезлонгу.  Ловить відблиски чужих поглядів. Мерехтливе світло облич, які  віддаляються. Засинає. Бачить себе зніяковілою дівчинкою-загублянкою...»
Сни посіяні в наші очі, іноді розривають замкнуті повіки, як трави асфальт, і тоді їх бачать чужі.
Коли усмішка засинає, а очі замовкають — обличчя тане. Тоді зсередини  проступає замислений двійник, що дозволяє собі крайність — вірші.  Називає себе ніби запитує: «Шо там?» Хоча цілком упевнений: там —  скрізь, за межами обличчя, що розчинилося завчасно— поезія. Там  зароджується повітря, яке назвуть вітром.
Троянди і вітер – вітер і троянди… поезія більше нічого не потребує.
Хіба що білий аркуш серця. Тріпоче. Пульсує. Проступають як шрами силуети літер. Змиває їх новий день. На  цьому білому аркуші / перш ніж що-небудь написати / повір що в повітрі /  поміж летючим сім’ям і / розвіяним попілом / золотий перетин / пройде  через цей вірш.
Він іде як зникає. Але це нестрашно як життя. Як спогад про біль.  Нестрашно, як сніжинки, що падають на голе тіло. Як ненаписаний вірш.
Завтра триперстя повториться безліч разів – щоб узяти ручку а чи перехреститися

ВЛАД КЛЕН
Ти навчи мене діяти, ключ дай вись відімкнуть. Я – дитя понеділка, це і є моя суть.
Добрий і щедрий домовик особняка поезії. Будинку, що живе і стоїть  осібно. Приходить сам. Зненацька. Розкладає себе,  частує, загортає «на  гостинець».
Розчісує пальцями довгі пасма. Впускає у свої очі: «Заходь, почувайся як удома!»
Рухливий, як ртуть у градуснику дитинства, коли хочеться нагріти і  підвищити градус, і вигадати хворобу, і не піти до школи. І він охоче в  цьому бере участь. Як і в багатьох авантюрах, головна з яких — саме  життя.
І хоч що казав його голос:
Нам лишиться присвята – сніг станційний, Чумацький Віз. Й недолугого серця дверцята, зірвані із завіс...
або:
Плітки це й наклепи таємні. Кров. Бруд. Плювки. Поет – співбесідник приємний, мовчить поки.
У мені звучить саме те, що він мовчав:
«Донеси. Так далеко, наскільки зумієш. Хоч на трохи ближче до обрію.  Покладеш на пагорку. Поруч із собою. Обов´язково на пагорку... Щоб  ближче до неба. І щоб доступно всім. І щоб дихалося. І обов´язково поруч  із собою. Просто. Тому, що незрозуміло — кому потрібніше...».
А потім, як у дитячій грі в «Каблучку», він підносить до кожного з нас  свої зімкнуті човником долоні. І прикладає, як приміряє, зверху — до  наших «човників». І відчуваю: щось кругле відчутне і прохолодне —  каблучка?! — падає, обрушується, вкочується, вповзає. У вузьку прочинену  (як зазор у дверях для смужки світла!) щілинку між моїми долонями.
Я не кажу, що я — обраний і каблучка дісталася саме мені. Навіть  упевнений — такі каблучки він вклав у кожну пару долонь, яких торкався.  Не знаю, що зробили з ними інші.
А я — несу…

К списку номеров журнала «СОТЫ» | К содержанию номера