Стихотворения в переводах Елизаветы Радванской на украинский язык

ОРIГАМI

 

Мою тишу поруш. Я кохаю без тями.

Звуком флейти поклич, я почую крізь межі.

Звик, що кожного вечора ставить питання

Мені дика самотність: «Кому ти належиш?»

 

Відповім. Уві сні навіть відповідь знаю.

Я завжди був із тих, кому слів не бракує.

Це – дорослі й старі у дитинство пірнають,

Це – дорослими думами діти міркують.

 

Вперті рукостискання комети, кохана,

Знов спливуть крізь твої білосніжні долоні.

Я не знаю, коли, як раніше, над нами

І світанки, і сутінки стануть – бездонні.

 

Тільки Хаос віднині на кожній іконі.

В повний зріст… Розумій цю шаленість, як знаєш! –

Що мій іній вже визрів у моря бутоні,

І подвійну планету твій космос приймає.

 

І ходити по водам змогло б моє тіло,

Якщо це не моря, а затоки й мілини.

Та душа Заповіт захищати схотіла,

І одразу підсудний назвався: людина…

 

Ми ангіною визнати можемо дивне,

І, розплавлені, із горизонтом зростатись,

Та, змінивши себе, ми б з’єднались в єдине…

Тільки іншими нам – вже ніколи не стати…

 

Ми не змінимось – все нас в собі влаштувало…

Увертюри іроній – нажаль, не прочани.

Зрозуміти не можу, чому я так вдало

Мілину розставання назвав океаном?

 

Мою темряву вбий, посміхнувшись миттєво! –

Бо я інших не хочу від тебе дарунків!

Тож поклич – приголомшливо, швидко, чуттєво.

Чи – нечутно поклич… несміливим цілунком…

 

Як завгодно! Сигнал твій із простору й часу

Я впізнаю, і зміст зрозумію одразу!..

 

 

***

 

Поїдемо з тобою на косу?..

В минулому, в билинному, – як-небудь…

Бо не буває так, щоб вічно небо

Лиш на Страшний запрошувало Суд,

Щоб ліс був повний стріляних косуль…

Я помолюсь із муфтієм, чи з ребе,

Машину часу дочекаюсь, якщо треба…

Бо в ній крізь смерть я ніжність пронесу…

 

А потім буде – кедра хризоліт,

Та хризопаз полину, що свій вік ховає…

Там нас бездонне море сповиває,

І бачить сни, яких не знав Евклід…

Які іще не стиглі, не палкі…

Я навіть з карантину виринаю,

Себе, як лицар перед бомбами, міняю,

Щоб бачили дельфінів кораблі…

 

Поїдемо з тобою на косу?..

Яке б ім’я тобі не дали в цім безладді,

І скільки років не було б тобі насправді,

Давай до лісу нас я відвезу,

Де аїсти давно тебе пасуть,

Де гай з берiз та дача… Я не можу

Інакше… Вибачай, я дуже прошу:

Пробач мені – це небо, цю косу…

 

 

КОРАБЕЛЬНА КОЛИСКОВА

 

Такий місяць тут є! Завірюха така,

Що стає камертоном любові – навіки!

В наші дзвони хай б’є, божевільна, п’янка,

Загостривши себе лезом ніжної втіхи.

Тут велична орда снігопаду вночі,

Набряк білого та невгамовного снігу,

І в цей час слухай гру німоти – і мовчи,

Поки атоми космосу створюють кригу.

 

Завірюха така, що забув в небуття

Видихати дзеркальну мелодію долі,

Та заслухався, як промовчало життя,

Не почув невід’ємної Божої волі!

Тут така колискова, тут тиша така,

Лиш твоя… І не зможемо потім згадати,

Що тримає нас в трюмі Господня рука…

Поки Світ, що помер, знову йде помирати.

 

 

ГАВАНЬ

 

Тиху гавань ніхто на поруки не візьме,

Сизе море не стануть у нас забирати…

Бо відмічено місце розлуки – і, звісно,

Час настав труп історії вже поховати.

 

Тут ніколи ніхто закохатись не зможе –

Зачаровано нами назавжди це місце.

Тиха гавань – чужа для усіх, хто є схожим

На закоханих нас, – із чавунного тіста,

 

Зі серцевих шумів, з агонічного болю…

Коли прийдеш сюди – завтра – місяць зів’яне,

Коли прийду сюди – наші зносяться долі…

Ми розійдемось знов, як розірвані рани –

 

Континентів безодні у просторах часу…

Але позов ніхто не пред’явить. У вічі

Один одному дивлячись, взнали одразу:

Наші душі змінили прописку – навічно.

 

Тиха гавань із вітром з’єдналась так тісно,

Немов руки циклопів застигли в пасатах…

І цей вітер, назавжди у гавані стислий,

Вже не зможе собою весь світ колисати.

 

Приворожена тиха, прихована гавань –

Лиш примарними, вічними хвилями й нами…

Бо достатньо для неї і нашої Навi,

Бо вона наковталася й наших цунамі…

 

 

ЗОРЯНИЙ ГОДИННИК (3, 14)

 

Донька числа π, сестра березня,

Несправжнє обличчя Сансари,

Ти – символ розлучної єресі,

В душі твоїй – води і хмари.

 

З усіх дітей березня раннього,

Із риб, що харчуються страхом

На тризні печалі безжальної,

Ти – найнавіженіша птаха…

 

Де звіра безсмертя сховала ти?

Здаються віки тобі – миттю…

Буттям не схотіла ти марити,

Й залишилась Роком в століттях.

 

В сузір’я дванадцяте хочу я…

Це ти у небес акварелі

Комету Галлею наврочила?

Або ти і є – ця Галлея?

 

Даруєш тріумф чи прокльон – мені?

Як бути, коли нас вертиго

З’єднає, сплете з незнайомими?

Пробач, нерозгадана книга! –

 

У серцебиттях я заплутався,

Твої прочитав – надто пізно,

До Світла не встиг повернутися,

Мені поміж зорями тісно,

 

Став тінню… Прийшов час мій зоряний –

Не схожий на сонячну вічність,

Страшний, як безодня між долями, –

Він цербалом глянув у вічі.

 

Донька числа π розуміється

У створенні тіл галактичних…

Скажи ж, де мій погляд зустрінеться

З твоїм, незабутим, магічним?

 

А поки я буду, як пам’ятник, –

Стояти й дивитись на вирій,

Де ми – розкачали наш маятник,

Створивши в собі – диких звірів…

 

Чекати з занять або з іспитів,

Тебе як раніше – у місці,

Де ми стали майже – антихристи,

Де ми розірвали намисто…

 

І поки все світле у спогадах

Не жертвую я заратустрі,

Я буду стояти, немов би ти

Усе ж таки прийдеш на зустріч,

 

Бо є почуття неприступними…

Я буду тут вічно стояти,

І в цьому житті, і в наступному.

Чеканням ламаючи грати.

 

 

СВIТЛИНА

 

Вночі не плач, і знай, що в кам’яній пустелі,

Де кожен день без тебе – невимовний біль,

Де вiли плавають, аскет заради тебе

Обіт життя зберіг, повіривши тобі.

І хай альков розпусти охолоне, скелi

Впадуть, вiн пригадає той лише обiт,

Цілунок, погляд твій – зі сцени… може – з неба?..

Твоя рука – в моїй, моя душа – в журбі…

 

Стерильний Крим від поцілунку збожеволів,

В його очах – агонія та плями болю…

 

Вночі не плач, і пам’ятай цей сполох світла,

Тримай його, як кадри дивного кіно,

І зрозумієш, Хто сплітає наші долі,

Що Боже Диво – бавиться з людьми…

Багато тих, хто пам’ятає своє Літо,

І так, як ми, його кохає все одно –

Той поцілунок, сцену, краплю болю,

Твій погляд, руку… Я і ти – це ми…

 

Повітряний міраж. І чийсь безглуздий гомін.

У забутті – відчую я твої долоні.

 

Не плач! Нехай спіралі див сплітають знову,

Нехай Усе – було вже, і було Життя…

Не забувай, з ким ти спіймала сполох світла –

Він досі ще не дописав кінець,

І темрява не зможе вбити слово,

Яким опише чисте почуття,

Коли рука… і поцілунок… й вітер…

Крізь залу – лише стукіт двох сердець…

 

І пам’ять потрапляє у концтабір часу.

Фотони віри – у труні, де світло гасне…

 

 

***

 

Горіти в пеклі – за усі думки,

За всі знання і нашу щирість,

Відсутність віри в Божу милість,

За заборону на гріхи,

З тобою, моя люба, треба нам…

Та бачить Бог – а Він нас бачить,

Що лиш образить, не пробачив,

Для нас створивши в пеклі храм.

 

 

***

 

Ну що ж, все пеклом закiнчилось,

Хоч кожна мить – як атом сну,

Чекає вакуум на милість…

І оживуть у цю весну

 

Всі сни твої. Ти – зміст Творіння,

Ти – ємкість грішної душі.

На ключ закрий все розуміння,

Замком коморним від чужих!

 

Напалм не вб’є істоту темну,

Не потонути нашим снам…

Хоча тепер душа – даремна,

Що я твоє минуле – знай!

 

Хоч сплять авгури, хоч без тебе

Весь світ – це просто ГМО,

Я більше не повірю Небу,

Бо зрада – на мені – клеймом…

 

Нехай без тебе – тут я вдома,

Мовчи, ховайся, бережи

Щасливі наших душ фантоми…

Не плач. В тобі живу, як жив.

 

В цій кел’ї, чи в таверні, може…

Побачив я: в одній з кают

Є тінь, що так на тебе схожа,

Що я засну востаннє тут.

 

Сансара каравай готує…

Біль осліпляє, гасне вірш…

Нехай помру, та занотую:

Що я – твоє… минуле… лиш…

 

Без міри я тебе кохаю!

Так люблять діти перший сніг… –

Це Символ Віри… Символ раю –

Не треба іншого мені.